Про таке

Портрет ЮІ

Як ви ставитеся до джазу? Музики за звичай на це питання відповідають що їм подобається брати участь у джем сесіях та слухати чужу душу їм не втяжку.

Це ж бо те саме як кайфувати спостерігаючі за птахами (тримай власні крила зібраними), чи переживати чужу інтоксикацію (не запалюй цигарку з сальвією, що в твоїй лівій руці). Джаз то музика для емпатів.

Українська література сучасного типу перенасичена  тим самим джемом. Потоки свідомості це що найменше половина всіх текстів опублікованих. Автори грають словами, образами дитинства, корком від совєцкого шампанського, сміттям, еротикою і минулорічними політичними агітками партій-аутсайдерів, видаючі результат хворобливого синтезу власного мозку за літературу. Найгіршим в тому є той факт що вони її і отримують. Це як той джаз. Якщо мелодія має продовження в тобі то ти стаєш її продовженням, джаз він в середині. І не має значення гратиме пікосаксофон чи мелодію складено ритмічним шурхотінням целофану. Питання лише в тому чи здатен ти до резонансу і чи можеш ти розвивати тему у прсторі власного розуму чи то пак дущі.

Читаючи цю книжку ми (читачі ж бо) стикаємося з нерівно відірваними шматами туалетного паперу  усвідомлленого руху думок. Джазу у тексті. Задоволення від процесу отримає лише той, чий інструментарій дозволить підхопити мелодію тексту, або принайні може пустити по стравоходу, бронхах чи венах ту ж речовину що й автор. Так читач стає співтворцем, тільки від тебе залежить що саме прошепотить тобі папір. Ця книга не має наскрізного сюжету, моралі чи загальної ідеї, вона не має кінця. Це балачка піддатих біля вогнища і алегорична сповідь самітника водночас. Щось неоднорідне і експерементальне. Щось таке...

Фанам ментального джазу і тим хто шукає тему для наступного приходу повинно сподобатись.

Власне все друковане вище було про "Таке" Юрія Іздрика. Мої обережні реетромендації. Респект. Дяка.