Ця ніч, не матиме кінця, сьогодні згасло сонце...

Я дуже люблю сонце. Просто не уявляю, як можна жити там, де розжарене повітря не будує в повітрі плаваючих лінз, а розпечений асфальт не тече під ногами. Тільки сонце може так лагідно обпекти шкіру, прогріваючи тіло до самісінької душі.

Я дуже люблю сонце, та як би там не було, ніч мені ближча. Ніщо так не загострює відчуття і не пришвидшує роботу мозку. Віршик під катом народився завдяки ночі-що-пройшла-на-даху. Дякую тим хто перетворив казку на реальність і, персонально, Ніку Троєпольському, за чудовий і чудний досвід.

PS! Тут повинні були бути картини Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі»  і  «Нічне», та я відмовився від них на користь фото зробленого в ту саму ніч... Фотографія належить руці і оку Ніка, але за ті знущання що з нею відбулися, він не відповідає.

Дах ще теплий від променів сонця
під босими ногами - бітум і скло
обрій втратив чіткість в пожежі
в ранах неба згорнулось багрове вино.

Електронна гармата у кінескопі
все поволі випалює люмінофор
компенсує яскравість більшим контрастом
Небо? Просто старий і сліпий монітор.

У деревах антен, у ліанах канатів
оксамитові сутінки звили гніздо
міста чад - океан, будинки як рифи
душний пил поступово сідає на дно.

Тіні втоплені в темряві, звуки зніміли
згасли очі занедбаних сталінських веж
і під сірою фарбою бачу картини
тут Куїнджі знаходив свій простір без меж.

Кішка здалека тягне контральтовим соло
блюз закоханих в світ здичавілих котів
світло місяця гріє розірвану душу
вітер грає на басових струнах дротів.

Ніч - всесвітня консоль і крізь хмари та смог
доки серце ще б'ється, а очі не всохли
я слідкую за пінгом далеких зірок
час забув як іти, годинники змовкли.