Джазові портрети.

Я з великою повагою ставлюся до творчості най маслянішого* письменника Японії і намагаюся слідкувати за появою свіжих перекладів його останніх книжок. Втім, за одну з робіт Муракамі я не міг наважитися взятися досить довго. Проблема в тому що це не роман, не збірка оповідань і навіть не белетристика в жодній іншій формі. Ні! Все набагато складніше, адже йдеться про збірку есе, і не просто есе, а есе-присвяти джазовим виконавцям різних років.

До джазу в мене ставлення особливе, я давно зрозумів що не маю часу і можливості послухати все що мене може захопити, так само, як бодай трохи розібратися у всій мішанині джазових напрямів і стилів. Для цього потрібно присвятити життя. Я просто намагаюся відчути настрій і захопитися ним. Вчуся отримувати кайф від нового, адже джаз це така не передбачувана штука...

Братися за ті есе, означало спробувати проковтнути водночас цілу джазову епоху. Проти того виступало все моє єство. Делікатеси потрібно споживати розсудливо, цінуючи кожний присмак. Знайомство з книгою також затримувала відсутність адекватного перекладу (я давній шанувальник Івана Дзьюба**), і те, що знайти все згадуване в книзі не так вже просто.

Своє ставлення обережної поваги переношу з самої музики ще й на джазових критиків. Муракамі відомий не тільки як письменник, але, й як людина, колекція вінілових джазових платівок якої сягає карколомної кількості в 40 тисяч (!) екземплярів. За власними словами Муракамі, він слухає джаз по десять годин на добу. Ось він де береться постмодернізм! Еге ж?

Коган читає, музики грають...

Найбільшим авторитетом серед наших джаз-критиків для мене був і залишається Олексій Коган. Його радіопередачі завжди приносили свіжу (не за часом появи, а за смаком) музику і я не пам'ятаю випадку в якому б приймач був вимкнений під час його етеру. Голос Когана в мене стійко асоціюється з джазом, тому коли на очі мені трапився подвійний альбом - аудіокнига "Джазовые портреты" я не втримався від спокуси.

Враження тільки позитивні, текст есе начитується розважливо і вагомо, голос та жодні ефекти не відволікають від тексту, а композиції що йдуть слід за ним ілюструють сказане краще за рисунки Макото Вада. Єдине що мене засмучує - в подвійному аудіокнижномузичному виданні знайшлося місце тільки для 19 есе з оригінальних 55. Враховуючи той факт, що видання збірки відбулося ще  2008 року, думаю чекати на продовження бенкету - марна справа. Настільки незначне охоплення матеріалу пояснюється тим, що дотриматися усіх інтелектуальних прав*** - досить не просте завдання.

У будь якому разі, мій діагноз - слухати. 

Смачного!   

* "В ньому за багато масла" - так кажуть у Японії про речі і особистості що далекі від традиційних для країни сонця що сходить. В Японію масло, як продукт, прийшло тільки в ХХ столітті, і для традиційної кухні є таким саме властивим продуктом, як м'ясо рептилій для української.

**Як на мене це людина-взірець, приклад того як треба жити по справжньому. Як не відіб'є мені пам'ять, обов'язково найближчим часом розповім про нього більше.
*** Враховуючи національність джазменів, в Америці інтелектуальні права мають 80 річний термін дії.