Захмарені вікна

Пляж у Трувілі, час відпливу
Ґюстав Курбе, 1865

Я все частіше дивлюся в небо. На білі муровані фортеці, на східні башти слонової кістки, на огрядних левіафанів, що спровокла пливуть у прозорій до чорноти синій величі небесного океану. Коли дивлюся вгору, здається мені, що я лечу назустріч химерному та вільному від усіх вад диву, холодному і чистому як сліпуча крейда казкового королівства. Землі королеви Мод. Тисячолітній кришталь на поличках з чорного каміння. Величний і відкритий.



Коли я був зовсім малий, величезної втіхи мені давало роздивляння старої мапи світу, грубезної та спотвореної кольоровими плямами політичних утворів. Та я знав - он там, на краю величезної червоної плями (що схожа на злодія з вузлом краму), знаходиться мій дім. А знизу - на позбавленому кольорового безладу материку - існує дивовижна і незбагненна Земля Королеви Мод. Ніхто мене не вчив географії, а школу мені ще передувало пізнати, однак та Земля (майже як планета, еге ж?), сама по собі огорнулася міфами і таємницею.

Я марив нею. Здавалося що туди, на край всесвіту (мапа ж закінчувалася десь поруч), можна потрапити лише за допомогою надзвичайного чаклунства, перелетіти пірнувши у вікно неба і осідлавши вітер. Для того тільки потрібно знати особливе слово. Та тоді в мене не знайшлося знайомого галдовника і нікому було відкрити втаємничене. 


Тепер я виріс і змінився, світ теж змінив себе. Напис на мапі поволі став присвятою скандинавському монарху, а сама мапа затерлася часом і загубилася в ньому. Та дивлячись у блакитну безодню, досі продовжую бачити шлях у країну мрій та міфу. Мені вже не потрібно таємне слово, адже я знаю, казка не виносить зустрічі з реальністю, руйнується нею. Одначе ніхто і ніколи не заборонить мені  дивитися крізь прочинені шибки.

Лише одна думка не дає спокою - може ще є хтось, хто теж дивиться в них?
З того боку...